Психологи описують найбільш типові реакції дітей в ситуації розлучення наступним чином. Малюки трьох-п’яти років безперервно сподіваються, що батьки зійдуться знову, але в розриві їхніх відносин звинувачують себе і своє нібито неправильне поводження. Часто вони відчувають себе кинутими, що може проявлятися агресією по відношенню до матері, батька, їхніх нових партнерів або інших людей. Також можливе виникнення регресії, тобто тимчасове повернення до більш ранніх етапів розвитку: може спостерігатися нетримання сечі, смоктання великого пальця, виникає потреба в частих обіймах. Ситуація розлучення знижує у них почуття безпеки, несе в собі невизначеність і страх перед майбутнім, звідси неможливість заснути, нічні жахи або страх перед темрявою.
Діти шести-восьми років також сподіваються, що батьки знову будуть разом, дуже сумують за тим, хто виїхав або куди-не будь переселився, але можуть проявляти й гнів у відношенні до того, кого вважають винним у розриві сім’ї. У них виникає почуття страху, що батько, який проживає з ними, теж може піти й залишити їх. Гостро відчуваючи біль і печаль, часто плачуть. Але ще гірше те, що вони відчувають тиск на себе й певний примус до необхідності зробити внутрішній вибір між батьком і матір’ю, сумніваючись в його правильності.
Дев’яти- і дванадцятирічні діти відчувають великий жаль, печаль і навіть розпач, переживають неймовірну втрату й безпорадність через ситуацію, що склалася. У них можуть виникнути дискомфорт, вегетативні реакції, наприклад, такі як болі в животі або голові, пітливість рук, буває, що вони втрачають віру у власні сили і впевненість у собі, що тягне за собою проблеми в школі, як у стосунках з іншими дітьми, так і в успішності. Діти в цьому віці можуть звинуватити в розлученні одного з батьків, злитися і навіть психологічно замкнутися або відгородитися від нього; часто висловлюють свої негативні почуття у формі агресії по відношенню до близьких і навіть сторонніх людей. Вони можуть не розповідати про свої домашні проблеми через сором, який відчувають у зв’язку з розлученням батьків.
Підлітки у віці від тринадцяти до вісімнадцяти років іноді відчувають, що повинні підтримувати кинутого батька й молодших братів і сестер, що призводить до надмірних емоційних перевантажень. Вони можуть не захотіти самостійно вибирати, з ким із батьків жити, відчуваючи при цьому, що їх до цього примушують. Буває, що вони чекають матеріальної винагороди за понесені збитки. Молоді люди найчастіше не можуть впоратися з необхідністю усвідомити факт побудови батьками нових стосунків і дуже ревнують їх, вони можуть втратити довіру до людей і боятися в майбутньому близьких стосунків з протилежною статтю. Період дорослішання сам по собі непростий, а додатковий стрес через розлучення батьків може призвести до посилення втоми, проблем з концентрацією уваги, а також до девіантної поведінки (крадіжки або вживання наркотиків).
Адаптація дітей.На думку психологів, існує п’ять фаз адаптації дитини до нової життєвої ситуації, зокрема, до розлучення. Перша – це фаза, в якій вона заперечує сформовану найглибшу драму (якщо не сказати, трагедію для дитини). Друга – це період злості й гніву, у третій домінує страх, але, тим не менш, це вже початок примирення з обставинами, що склалися. У четвертій фазі переважають смуток, печаль і навіть депресія; і тільки лише п’ята фаза є періодом примирення, тобто визнання й прийняття. Весь процес адаптації до нових умов життя може тривати десять років!
Дуже важливо слухати та звертати увагу на реакцію своїх дітей. Докладіть всіх можливих зусиль, щоб ваші діти знали, що вони знаходяться в безпеці. Треба відповісти на всі висловлені й невисловлені запитання дитини.Переконайте дітей, що в тому, що сталось, немає їхньої провини
Діти повинні знати, що вони не винні й нічим не викликали бажання батьків жити окремо. Треба постійно запевняти дітей, що рішення розлучитись було рішенням дорослих, засноване на дорослих проблемах.
Якщо питання про виховання дітей було частим предметом суперечок у сім’ї, вам буде складно переконати їх у цьому. Проте дуже важливо зробити це. Діти також повинні знати, що вони нічого не можуть зробити, щоб вирішити цю проблему дорослих. Це не їх обов’язок. Ані ангельська поведінка, ні емоційні спалахи не допоможуть їх батькам залишитись разом. При цьому дітям буде краще, якщо вони будуть знати, що їхні батьки завжди залишаться з ними, навіть якщо не будуть жити разом.
